Строкаті коні осені
Несуть тебе у замріяну далечінь.
Край шляху
стоїть тополя.
Тисячами багряних долоньок
помахує тобі услід.
читать дальше* * *
Уважне око квітки
Стежить за мною.
Якою ж потворною
Я їй здаюся!
* * *
Повільно блукаючи
Вимерлим садом,
Шукаю дерево,
Яке повинна була посадити.
* * *
Я -
Посаджене навесні дерево.
Мої вуста
Втомлює яблуко Слова.
Його
Вперто свердлить
Хробак крику.
* * *
Коли я була малою,
Намалювала на аркуші паперу
Рясно-зоряне небо.
Тепер,
Вряди-годи дістаючи малюнок з шухляди,
Бачу:
Зірок усе меншає.
Залишається сама
Гнітюча чорнота.
І щоразу, коли зникає зірка,
Розумію: десь померла людина,
Що могла
Бути мені другом.