старое

[Арамис, аббат]

Строкаті коні осені

Несуть тебе у замріяну далечінь.

Край шляху

стоїть тополя.

Тисячами багряних долоньок

помахує тобі услід.

* * *

Уважне око квітки

Стежить за мною.

Якою ж потворною

Я їй здаюся!

* * *

Повільно блукаючи

Вимерлим садом,

Шукаю дерево,

Яке повинна була посадити.

* * *

Я -

Посаджене навесні дерево.

Мої вуста

Втомлює яблуко Слова.

Його

Вперто свердлить

Хробак крику.

* * *

Коли я була малою,

Намалювала на аркуші паперу

Рясно-зоряне небо.

Тепер,

Вряди-годи дістаючи малюнок з шухляди,

Бачу:

Зірок усе меншає.

Залишається сама

Гнітюча чорнота.

І щоразу, коли зникає зірка,

Розумію: десь померла людина,

Що могла

Бути мені другом.