Володимир Свідзінський

[Арамис, аббат]

* * *

Холодна тиша. Місяцю надламаний,

Зо мною будь і освяти печаль мою.

Вона, як сніг на вітах, умирилася,

Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.



Три радості у мене неодіймані:

Самотність, труд, мовчання. Туги злобної

Немає більше. Місяцю надламаний,

Я виноград відновлення у ніч несу.



На мертвім полі стану помолитися,

І будуть зорі біля мене падати.

1932



* * *

Вибігає на море човен –

такі вигинисті груди.

На човні капелюх як сито,

Попід тим капелюхом люди.



Небагато – один китаєць.

В руках вудочка тростинова.

Віють пальми, шугають баклани,

На горах снігу обнова.



А чомусь він сумний, китаєць.

Загадався, забув про вудку.

Виринає дельфін із моря:

“Китайче, не треба смутку”.



-Ну, як же не треба смутку!

Мій кораблик такий пасматий,

Сам я юний, тоненькі вуса,

Ще й червоні на мені шати.



А поглянь же ти – я невільний,

І з такою вродою пишною

Примальований до фаянсу

Чиєюсь рукою зловтішною!



1932



Зрада



Їду-поїду на бистрім коні

Крізь попіл ночі, крізь полум'я днів,

Тільки пісня бринить за сідлом,

А слідом -

Одинадцять друзів моїх,

Одинадцять місяців молодих.



Велика скеля стоїть.

Під скелею земля спить.

А в тій землі теремок,

Де ящірка проживає,

Що була колись князівною.



- Нумо, хлопці, станьмо,

Мечі з піхов добуваймо,

Князівну-полонянку

Із чарів визволяймо.



Хлопці стали,

Мечі з піхов добували,

Князівну-полонянку

Із чарів визволяли.

Вийшда вона, як квіточка, біла,

Тільки несміла, несміла.



- Ти мене любиш? - питає. - Люблю.

- Віддай мені радість свою. -

Я віддав.

- І тепер любиш? - Люблю.

- Віддай мені силу свою. -

Віддав.

- І ще мене любиш? - Люблю.

- Віддай мені мужність свою. -

Віддав.



Тоді очі звела,

Повні спокою,

Тоді повела

Проти себе рукою,

Я дивлюсь -

А моїх одинадцяти друзів нема,

Тільки вечір та падає тьма,

Та стоять одинядцять стовпчиків,

Одні порохняві, другі криві,

На всіх шапочки снігові!



Дивна князівна тоді на коня:

- Чого ж твої очі в журбі?

Не нудно буде й тобі:

День у день,

Рік у рік,

Повік

Біля стовпчиків проходжати

Та співати жалливих пісень,

Що зграбували тебе,

Що ти не можеш забути,

Що як же недобрим бути,

Коли небо таке голубе!



Показала зуби, як ікла,

Засміялася, свиснула, зникла.



1934